Часи української мови, про які не говорять у школі

     Всі ми ще, мабуть, з дитинства вміємо висловлювати думки, описувати події, розповідати факти у трьох базових формах:

• минулому — те, що вже відбулося (або відбувалося, якщо не враховувати види (граматичні аспекти) дієслів);
• теперішньому — те, що відбувається зараз;
• та майбутньому — те, що буде відбуватися (або відбудеться) —

часах. Що таке взагалі час — це питання як фізики, так і філософії, та й навіть інших наук. У мовознавстві (лінгвістиці) ж слід сприймати події, що описуються дієсловом, немов би у відносному часі — відносно деякої точки відліку. Зазвичай такою точкою відліку у більшості речень є момент мовлення, тобто коли ми говоримо це речення. Щоб краще зрозуміти, можна порівняти такі висловлювання:

Він хоче пити.

Він сказав, що хоче пити.

     У першому реченні існує пряме ствердження, що хтось ("він") у даний момент часу хоче пити. Це речення "відбувається" в той час, коли його кажуть, тому ми розуміємо, що ця людина «прямо зараз» має спрагу. У другому ж випадку не все так однозначно: "він" сказав — тобто в минулому, раніше, ніж це кажуть, — що на той час хотів пити. Ми не можемо знати, чи досі дана особа має спрагу, чи можливо за цей час, поки нам це передали, вже, можливо, щось випив або перехотів. Тобто фактично у другому випадку одна подія ("казати") відбувається відносно моменту мовлення, а друга ("пити") — відносно першої. Це все можна порівняти з тим, як кажуть, «завтра сьогодні стане вчора».

    Так от, ті три базові часи, до яких ми звикли, мають (повʼязані з) власні форми, що виражаються закінченнями. Майбутній час має навіть дві форми: просту ("писатиму") та складену ("буду писати"), остання з яких є допоміжним дієсловом "бути" в цьому ж часі та інфінітивом (початковою формою).